Категорія: Статті

building-disputes

Будівельні спори

Дана стаття присвячена спорам між замовником та підрядником, та не зачіпає болючу тему спорів між інвесторами будівництва та власниками квартир з забудовниками. В цьому матеріалі містяться не стільки поради та міркування щодо ведення судових справ пов’язаних з будівництвом, скільки поради з моделі поведінки з контрагентом протягом процесу будівництва. Мета – мінімізація ризиків в випадку виникнення суперечки, яка в подальшому може лягти в судову площину.

В кожному спорі є дві сторони, і як правило у кожної сторони є своя точка зору:

Точка зору замовника: роботи було виконано не в повному обсязі або неякісно, ми не будемо їх оплачувати;

Точка зору підрядника: ми виконали роботи в повному обсязі відповідно до умов проектної документації, а жадібний замовник відмовляється перераховувати нам чесно зароблені гроші.

На практиці обидві ці точки зору можуть мати відношення до дійсності та співіснувати в одному й тому самому випадку, оскільки нерідко окрім закріплених на папері домовленостей можуть існувати ще й «понятійні» домовленості між замовником та підрядником, які не завжди корелюються з нормами матеріального права. Звісно ж, суд такі тонкі нюанси справедливо не бере до уваги, та враховує виключно положення договору, проектно-кошторисну та виконавчу документацію, акти та листування між сторонами.

На етапі початку спору одна із сторін, як правило, дізнається, що попри дружні відносини які існували з контрагентом до виникнення суперечки, інша сторона обачливо підстраховувалась та надсилала листи з приводу кожного, навіть незначного відступу іншої сторони від умов договору. Слід зазначити, що така обачлива сторона діяла цілком вірно та на старті має певну перевагу над іншою. Наприклад: зазвичай договір підряду передбачає обов’язок підрядника почати виконання робіт тільки після виконання замовником певних дій: сплати авансу; передачі будівельного майданчику (фронту робіт), проектно-кошторисної документації, декларації про початок виконання будівельних робіт, тощо. В випадку, якщо замовник не виконав своїх обов’язків (або виконав але не оформив документально), підряднику буде набагато легше довести те що строки виконання робіт порушено не з його вини якщо він надасть докази повідомлення замовника про невиконання останнім своїх обов’язків які передують виконанню підрядником будівельних робіт.

Те що слід завжди пам’ятати, оскільки майже всі з цим стикаються – якщо замовник негайно (зазвичай цей строк визначений в договорі та становить 5 днів) після отримання від підрядника акту КБ-2В не повідомив останнього про незгоду з обсягом виконаних робіт або не заявив про виявлені недоліки – за умови відсутності інших ввідних даних замовнику скоріш за все необхідно буде сплатити грошові кошти. Навіть, якщо згодом замовник оцінив ситуацію, та направив підряднику заяву про виявлені недоліки.

Така прикра для замовника ситуація випливає з норм законодавства, зокрема статей 853 та 882 Цивільного кодексу України. Акт, направлений підрядником замовнику належним чином, та не підписаний замовником, є підставою для стягнення з замовника грошових коштів, за умови що замовник вчасно не зреагував та не заявив про наявність недоліків в зазначених в актах роботах. Верховний Суд неодноразово приходив до такого висновку (наприклад: постанова від 24.10.2018 у справі № 910/2184/18, від 16.09.2019 у справі № 921/254/18, від 15.10.2019 у справі № 921/262/18).

Замовники в такому випадку нерідко надають в суд договори з іншими підрядниками та акти виконаних робіт, які підтверджують (на їх думку), що інші підрядники були залучені після виникнення спору з «первинним» підрядником, та саме вони закінчили роботи розпочаті проблемним підрядником, або усунули недоліки після проблемного підрядника. Такі договори і акти звісно ж не можуть бути розцінені як беззаперечні докази того, що підрядником (тим, якого було залучено спочатку) не було виконано роботу належним чином, та скоріш за все суд пошлеться на вже зазначені вище статті 853 та 882 Цивільного кодексу України. Отже, такі дії є не зайвими, але не є панацеєю.

Натомість, вірним кроком було б проведення замовником комплексної будівельно-технічної та економічної експертизи до залучення нових підрядників та продовження будівельних робіт (ця дія може бути ускладнена строками, оскільки замовник за одним договором може бути підрядником за іншим договором з генеральним підрядником).

Візьмемо інший варіант. Ситуація з актами спірна (в нашій практиці не раз були випадки, коли спірним є навіть факт підписання акту), сторони не погоджуються з обсягом та/або якістю виконаних робіт та відповідно з сумою заборгованості, жодна з сторін не надала до суду висновку експерта. В даному випадку, доцільним та логічним буде проведення судової експертизи задля встановлення істини – тут все зрозуміло.

Ускладнимо ситуацію. Та сама спірна ситуація з актами, проте підрядник звернувся до суду з позовною заявою з спливом деякого часу (можливо невеликого проміжку часу), та заявив клопотання про призначення експертизи. Замовник, в свою чергу, надає в суд договори з іншими підрядниками та акти приймання виконаних будівельних робіт. З цих договорів та актів можна зрозуміти, що після фактичного припинення взаємовідносин з проблемним підрядником, інші залучені підрядники вже виконали роботи які «первісний» (проблемний) підрядник мав виконати відповідно до умов договору. Тобто, експерт безперечно прийде до висновку, що спірні роботи визначені договором з проблемним підрядником були виконані, проте чи зможе експерт відповісти на питання хто саме виконав ці роботи? Що ж робити в такій ситуації, та чи буде суд задовольняти клопотання про проведення експертизи в такому випадку?

Проблема полягає в тому, що в розумінні Господарського процесуального кодексу України (скоріш за все ситуація виникне в господарському процесі), Закону України «Про судову експертизу», Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затверджених Наказом Міністерства юстиції України від 08.10.1998 № 53/5, та Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 4 Про деякі питання практики призначення судової експертизи, тобто в розумінні всього що має відношення до даної ситуації, експертизу призначати треба. Точніше, треба призначати експертизу керуючись суто формальним підходом, не розуміючи (або не маючи бажання розуміти) ситуацію, та не дослідивши повністю та всебічно обставини справи. Чи потрібні в даному випадку спеціальні знання в сфері іншій ніж право? Звісно потрібні. Чи зможе експертиза надати відповідь на питання в контексті змодельованих обставин справи? Ні, не зможе.

Суд скоріш за все припускатиме, що замовник може бути не до кінця відвертим, та що він може вчинити дії для створення формальної фабули виконання робіт іншою організацію. Проте це припущення є лише припущенням, доки надані замовником договори не визнані недійсним, або факт невиконання робіт залученими організаціями не встановлено в іншому провадженні, наприклад кримінальному. На нашу думку (суб’єктивну, звісно), в такій ситуації клопотання про призначення експертизи задовольняти не треба, оскільки ч. 4 ст. 853 Цивільного кодексу України передбачає, що у разі виникнення спору з приводу виконаної роботи на вимогу будь-якої з сторін має бути призначена експертиза. Таким чином, в випадку, якщо підрядник відразу не скористався своїм правом на ініціювання експертизи, та згадав про таку можливість лише в суді після спливу часу, можна констатувати, що підрядник повадиться не добросовісно, та побачивши, що виконання робіт на об’єкті продовжуються, має намір привласнити результати робіт (грошові кошти за роботи які фактично не виконував).

Розберемо іншу розповсюджену ситуацію. Замовник не задоволений співпрацею з підрядником. Договори підряду нерідко містять положення, які дозволяють розірвати договір в односторонньому позасудовому порядку (в випадку співпраці з великим замовником – таких підстав зазвичай безліч). В залежності від умов договору, окрім розірвання договору, замовник може також застосувати штрафні санкції та повернути сплачені авансові платежі. Наприклад, якщо замовником є державне чи комунальне підприємство, або державний орган, то до договору з таким замовником буде застосовуватись положення пункту 19 Постанови КМУ № 1764 від 27 грудня 2001 року яким визначено, що підрядник зобов’язується використати одержаний аванс (30 відсотків) на придбання і постачання необхідних для виконання робіт матеріалів, конструкцій, виробів протягом трьох місяців після одержання авансу. По закінченні тримісячного терміну невикористані суми авансу повертаються замовнику.

Проте, нерідко в договорі чітко не встановлено підстав для розірвання договору підряду та повернення суми авансового платежу. Ми досить частко стикаємось з формальним підходом до оформлення договору підряду – здебільшого, однієї помилки яка призвела до наслідків вистачає для того щоб систематизувати та привести до ладу документи та документообіг.

Законом передбачено можливість розірвати договір підряду в односторонньому порядку на підставі рішення суду. Загальне правило розірвання договору за рішенням суду викладене в ст. 651 Цивільного кодексу України – істотне порушення умов договору. Спеціальне правило розірвання договору застосовне до договору підряду викладене в частині 3 статті 849 Цивільного кодексу України. В зазначеній нормі визначено, що якщо під час виконання роботи стане очевидним, що вона не буде виконана належним чином, замовник має право призначити підрядникові строк для усунення недоліків, а в разі невиконання підрядником цієї вимоги – відмовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків або доручити виправлення роботи іншій особі за рахунок підрядника.

Щодо очевидності неможливості виконання підрядником робіт у визначений договором строк, то це питання є унікальним для кожного окремого випадку. А от щодо повернення сплачених грошових коштів, то на нашу думку тут ситуація менш неоднозначна. Положення частини 3 статті 849 Цивільного кодексу України дозволяє стягнути з підрядника суму збитків. Проте, поняття збитки в даному випадку не є тотожнім до поняття авансового платежу. Тобто, наведена норма не дозволяє при розірванні договору з підрядником у зв’язку із значним порушенням строків виконання робіт стягнути суму сплаченого авансу. В реєстрі судових рішень можна знайти рішення суду, зазвичай першої інстанції, в яких суди на підставі зазначеної норми при розірванні договору підряду стягують з підрядника суму сплаченого авансу (правовою підставою для стягнення суми авансу є саме стаття 849 Цивільного кодексу України!!!). Ми не зовсім згодні з тим що дана норма може бути підставою для стягнення авансу в такому випадку.

На нашу думку, при розірвання договору підряду на підставі статті 849 Цивільного кодексу України, сплачені замовником авансові платежі можуть вважатись безпідставно набутими коштами, та до них може бути застосоване положення статті 1212 Цивільного кодексу України. Такий висновок міститься в постанові Верховного Суду від 01 червня 2021 року у справі № 916/2368/18.

Звісно, спори у сфері будівництва є значно більш різноманітними, як то: земельні спори, спори з приводу державної реєстрації прав, спори з органами державного архітектурно-будівельного нагляду та контролю, спори з органами місцевого самоврядування, тощо. Проте, такі спори є більш специфічними, та можуть мати певну унікальність від в кожному конкретному випадку. Натомість, наведена в цій статті інформації буде корисна для всіх, хто якось пов’язаний з будівництвом.

Дана стаття присвячена спорам між замовником та підрядником, та не зачіпає болючу тему спорів між інвесторами будівництва та власниками квартир з забудовниками. В цьому матеріалі містяться не стільки поради та міркування щодо ведення судових справ пов’язаних з будівництвом, скільки поради з моделі поведінки з контрагентом протягом процесу будівництва. Мета – мінімізація ризиків в випадку виникнення […]
Читати далі

Відсотки нерезидентів

Податковий облік процентів які виплачуються пов’язаній особі нерезиденту за отриманою позикою (кредитом) має певні тонкощі які відрізняють його від аналогічного для двох осіб резидентів.

Податковий облік процентів які виплачуються пов’язаній особі нерезиденту за отриманою позикою (кредитом) має певні тонкощі які відрізняють його від аналогічного для двох осіб резидентів – це пов’язано з тим, що облік «внутрішньої» позики регулюється виключно П(С)БО, в той час як для іноземної позики можуть застосовуватись різниці визначені ст. 140 Податкового кодексу України (ПКУ).

ЩО ТАКЕ РІЗНИЦЯ?

Різниця – це сума, на яку фінансовий результат до оподаткування податком на прибуток підприємств збільшується або зменшується залежно від настання обставин, визначених ПКУ.

ЗА ЯКИХ УМОВ ВИНИКАЄ РІЗНИЦЯ?

Якщо сума боргових зобов’язань перед нерезидентами — пов’язаними особами більш ніж в 3,5 рази перевищує ваш власний капітал, то використовується процентна різниця, визначена п. 140.2 ст. 140 ПКУ.

ЯК РОЗРАХУВАТИ РІЗНИЦЮ?

Не наводячи занадто ускладненого та незрозумілого формулювання з ПКУ, пропонуємо використовувати наступну формулу:

Sr = Si – Tl, де

Sr – сума збільшення фінансового результату до оподаткування,

Si – сума процентів звітного періоду.

Tl – податковий ліміт;

Tl = 0,5 * (Fr+C+A), де

Fr – фінансовий результат до оподаткування звітного періоду,

С – фінансові витрати звітного періоду,

A – амортизаційні відрахування звітного періоду.

Проценти, які перевищили податковий ліміт і на які збільшили фінансовий результат до оподаткування, у майбутніх звітних податкових періодах зменшують фінансовий результат до оподаткування на 5 % від неврахованої суми процентів щорічно.

 

Посилання на статтю: https://blog.liga.net/user/astupak/article/37713

Податковий облік процентів які виплачуються пов’язаній особі нерезиденту за отриманою позикою (кредитом) має певні тонкощі які відрізняють його від аналогічного для двох осіб резидентів. Податковий облік процентів які виплачуються пов’язаній особі нерезиденту за отриманою позикою (кредитом) має певні тонкощі які відрізняють його від аналогічного для двох осіб резидентів – це пов’язано з тим, що облік […]
Читати далі

Банкрутство

Кодексом України з процедур банкрутства передбачено можливість притягнення засновників банкрута та третіх осіб, які мають право давати обов’язкові для боржника вказівки до субсидіарної (додаткової) відповідальності (Стаття 61).

Динаміка звернення з заявами про притягнення до субсидіарної відповідальності показує експоненційний зріст – можна припустити що протягом найближчих років кожна третя особа пов’язаний з бізнесом в той чи інший спосіб може зіткнутись з цим питанням.

 

КОМУ ЦЕ ПОТРІБНО?

  • власникам і контролерам (бенефіціарам) бізнесу – з метою завчасного вжиття заходів з захисту своїх особистих активів (здебільшого такими заходами є належне та доброчесне ведення комерційної діяльності);
  • кредиторам – з метою забезпечення реального стягнення заборгованості в випадку якщо боржник намагається уникнути виплати заборгованості за допомогою процедури банкрутства.

ЩО ПОТРІБНО ЗНАТИ?

  • для притягнення до субсидіарної відповідальності не обов’язкова наявність кримінального провадження;
  • на власників і контролерів покладається відповідальність в розмірі різниці між сумою кредиторських вимог та розміром ліквідаційної маси;
  • звертатись з заявою до суду повинен ліквідатор банкрута, після реалізації об’єктів ліквідаційної маси та розрахунку з кредиторами;
  • в процесі необхідно довести наявність шкоди заподіяної власниками, наявність дій які призвели до такої шкоди (наприклад рішення загальних зборів) та причинно-наслідковий зв’язок між діями та шкодою. Відсутність умислу має довести власник банкрута.

 

Посилання на статтю:  https://blog.liga.net/user/astupak/article/37493

Кодексом України з процедур банкрутства передбачено можливість притягнення засновників банкрута та третіх осіб, які мають право давати обов’язкові для боржника вказівки до субсидіарної (додаткової) відповідальності (Стаття 61). Динаміка звернення з заявами про притягнення до субсидіарної відповідальності показує експоненційний зріст – можна припустити що протягом найближчих років кожна третя особа пов’язаний з бізнесом в той чи […]
Читати далі

Проблеми відмежування контролю за вчиненням корупційного злочину від провокації злочину

Ураховуючи сьогоденний вектор державного апарату, який всеціло спрямований на подолання будь-яких проявів корупції в Україні, актуальним постає питання про відмежування провокації злочину від корупційного діяння в цілому.

На жаль, перебуваючи у постійній реформі, правоохоронні органи України страждають на так званий кадровий голод, який, у свою чергу, призводить до халатного розслідування кримінальних правопорушень, у тому числі, пов’язаних з корупцією, про що свідчить непоодинока судова практика, яка все більше схиляється до провокації злочинів у справах зазначеної категорії.

Крім того, незважаючи на вищезгаданий, постійний процес реформування правоохоронних органів, останнім так і не вдалось відійти від так званої «палочної системи». Як наслідок, у гонитві за показником, правоохоронні органи нерідко вдаються до позапроцесуальних методів досудового розслідування кримінальних правопорушень, пов’язаних з корупцією, нехтуючи положеннями як законодавства України, так і міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

У даній статті мова піде про відмежування контролю за вчиненням корупційного правопорушення від провокації злочину, та як не «перейти Рубікон» під час досудового розслідування кримінальних правопорушень зазначеної категорії.

Отже, почнемо з дефініції цікавлячого нас поняття. Чинне законодавство України не розкриває значення цього терміну, а сучасна юридична літера надає різноманітні тлумачення останнього. Тому, ми акумулюємо всесвітній і національний досвід та викладемо даний термін у наступній редакції.

 

Провокація вчинення злочину – це активна дія, яка виражається у підбурювані до вчинення кримінального правопорушення та має причино-наслідковий зв’язок з вчиненням або спробою вчинити злочинний акт, який особа не планувала вчиняти раніше. Тобто ситуація, коли злочин не було би скоєно без активної участі правоохоронного органу.

 

З даного приводу неодноразово свою позицію висловлював Європейський суд з прав людини, слушно зазначаючи відносно того, що правоохоронні органи повинні займати пасивну позицію під час розслідування правопорушень вказаної категорії.

Розглянемо питання відмежування провокації вчинення злочину від допустимої поведінки правоохоронних органів крізь призму судової практики Європейського суду з прав людини (надалі по тексту – ЄСПЛ), Верховного Суду та національного законодавства.

Основним «інструментом» для збирання доказів під час досудового розслідування кримінальних правопорушень, пов’язаних з корупцією, є ряд негласних слідчих (розшукових) дій у своїй сукупності. Ключовим заходом для документування кримінального правопорушення вказаної категоріє є контроль за вчиненням злочину.

Законодавець у статті 271 Кримінального процесуального кодексу України зазначив, що контроль за вчиненням злочину може здійснюватися у випадках наявності достатніх підстав вважати, що готується або вчиняється тяжкий чи особливо тяжкий злочин. Визначивши, що формами контролю за вчиненням злочину є контрольована поставка, оперативна закупка, спеціальний слідчий експеримент і імітація обстановки злочину. Разом з тим, законодавцем окремо зазначено як імператив те, що під час підготовки та проведення заходів з контролю за вчиненням злочину забороняється провокувати (підбурювати) особу на вчинення цього злочину з метою його подальшого викриття, допомагаючи особі вчинити злочин, який вона би не вчинила, якби слідчий цьому не сприяв, або з цією самою метою впливати на її поведінку насильством, погрозами, шантажем. Здобуті в такий спосіб речі і документи не можуть бути використані у кримінальному провадженні. Крім того, закон встановлює для прокурора обов’язок викласти обставини, які свідчать про відсутність під час негласної слідчої (розшукової) дії провокування особи на вчинення злочину, в своєму рішенні про здійснення контролю за вчиненням злочину.

Серед іншого, статтею 370 Кримінального кодексу України передбачено кримінальну відповідальність за провокацію підкупу, тобто дії службової особи з підбурення особи на пропонування, обіцянку чи надання неправомірної вигоди або прийняття пропозиції, обіцянки чи одержання такої вигоди, щоб потім викрити того, хто пропонував, обіцяв, надав неправомірну вигоду або прийняв пропозицію, обіцянку чи одержав таку вигоду.

Таким чином, закріпивши у нормах матеріального та процесуального права вказані положення, законодавець небезпідставно «застеріг» правоохоронні органи від провокації вчинення злочинів.

Хоча, слід зазначити, що моніторингом Єдиного державного реєстру судових рішень не встановлено обвинувальних вироків за статтею 370 Кримінального кодексу України, що свідчить про декларативність вказаної правової норми.

 

Відповідно до сформованої міжнародної та національної судової практики, незважаючи на те, що неможливо зменшити різноманітність ситуацій, які можуть виникнути в контексті досліджуємого нами питання, розроблено два критерії щодо аспектів підбурення: матеріальний і процесуальний. (Рішення ЄСПЛ: «Матановіч проти Хорватії» (Matanović v. Croatia), § 122; «Раманаускас проти Литви (№ 2)» (Ramanauskas v. Lithuania (no. 2)), § 55).

Матеріальній критерій провокації розкривається виходячи з вищенаведеного визначення та полягає у вчиненні різноманітних, активних дій правоохоронних органів, які підбурили особу до вчинення або спроби вчинення кримінального правопорушення.

Для більш чіткого уявлення стосовно позиції судів відносно даного критерія доцільно звернутись до судової практики та розглянути останній на конкретних прикладах.

Так, ЄСПЛ визначає провокацію на противагу законному розслідуванню під прикриттям як ситуацію, коли задіяні агенти – працівники органів правопорядку або особи, що діють на їх прохання – не обмежуються суто пасивним розслідуванням протиправної діяльності переважно в пасивній формі, а здійснюють на особу певний вплив, провокуючи її скоїти правопорушення, яке вона у іншому випадку не вчинила б, з метою зафіксувати його, тобто отримати доказ і розпочати кримінальне переслідування («Раманаускас проти Литви» (Ramanauskas v. Lithuania) [ВП], § 55). В іншому рішенні ЄСПЛ зазначає: «Аби встановити, чи розслідування було «суто пасивним», Суд вивчає мотиви, які виправдовували операцію проникнення, і поведінку державних органів, які її здійснювали. Зокрема, Суд встановлює, чи були об’єктивні сумніви у тому, що особу втягнули у злочинну діяльність або схилили скоїти кримінальне правопорушення» («Баннікова проти Росії» (Bannikova v. Russia), § 38).

Серед іншого, ЄСПЛ вважає поведінкою, яку можна розглядати як таку, що спровокувала особу скоїти злочин вказаної категорії, незалежно від того, був таємний агент працівником правоохоронних органів чи особою, котра діяла на їх прохання, наступні дії: агент правоохоронних органів з власної ініціативи встановлював контакт із особою щодо якої здійснювалось кримінальне переслідування («Бурак Хун проти Туреччини» (Burak Hun v. Turkey), § 44; «Сепіл проти Туреччини» (Sepil v. Turkey), § 34); після попередньої відмови особи щодо якої здійснювалось кримінальне переслідування від вчинення злочину, агентом правоохоронних органів було поновлено пропозицію щодо вчинення вказаних дій («Раманаускас проти Литви» (Ramanauskas v. Lithuania) [ВП], § 67, порівняйте з «Раманаускас проти Литви (№ 2)» (Ramanauskas v. Lithuania (no. 2)), де особа щодо якої здійснювалось кримінальне переслідування сама прохала зв’язатись); агентом правоохоронного органу змінювалась цінна понад звичайну «ринкову» за послуги/товар («Малінінас проти Литви» (Malininas v. Lithuania), § 37).

 

Іншим важливим питанням розмежування провокації вчинення злочину від правомірної поведінки правоохоронних органів є те, чи агентів, які діють від імені держави, можна вважати такими, що «долучились» до злочинної діяльності або «проникли» у неї, чи вони її спричинили. У першому випадку згадана дія залишається у межах секретної розробки. Як приклад, у рішенні по справі «Мілінене проти Литви» (Milinienė v. Lithuania, §§ 37-38) ЄСПЛ вирішив, що хоча поліція і вплинула на перебіг подій, зокрема, надавши агенту технічні засоби для запису розмови і доведення того, що заявнику пропонували грошове заохочення, він «долучився» до злочинної діяльності на прохання приватної особи. Цей чоловік поскаржився до поліції, що особа щодо якої здійснювалось кримінальне переслідування вимагала від нього хабаря для позитивного вирішення його справи, і тільки після отримання цієї скарги заступник генерального прокурора дав дозвіл на проведення операції з метою перевірити її обґрунтованість (щодо подібного мотивування див. «Секвієра проти Португалії» (Sequieira v. Portugal) (ухв.); «Єврофінаком проти Франції» (Eurofinacom v. France) (ухв.)).

Спосіб, у який була розпочата і провадилась секретна поліцейська операція, слід брати до уваги для встановлення того, чи стала особа щодо якої здійснювалось кримінальне переслідування жертвою пастки. Відсутність чіткої і передбачуваної процедури отримання дозволу, проведення даного слідчого заходу і контролю за ним схиляють ваги правосуддя до кваліфікації оскаржуваних фактів як пастки: дивіться, наприклад, справу «Раманаускас проти Литви» (Ramanauskas v. Lithuania) [ВП], § 64, у якій ніщо не дозволяло сказати, з якої причини чи з якого особистого мотиву таємний агент з власної ініціативи встановив контакт із заявником, не доповідаючи про це своєму керівництву; справу «Чохонелідзе проти Грузії» (Tchokhonelidze v. Georgia, § 51), у якій Суд встановив, що не було офіційного дозволу та контролю за операцією під прикриттям, про яку йде мова.

 

Процесуальний критерій провокації полягає у процедурі доведення, встановлення останньої в діях правоохоронних органів та можливості суду здійснити перевірку наявності, або відсутності останньої.

У справах, що стосуються вищезгаданих пасток, стаття 6 Конвенції може бути дотримана тільки тоді, коли під час судового розгляду заявник міг з користю для себе посилатись на факт провокації, наприклад, шляхом висловлення заперечень або у інший спосіб. Отже, недостатньо, аби було дотримано загальних гарантій, таких як рівність сторін або права захисту («Раманаускас проти Литви» (Ramanauskas v. Lithuania) [ВП], § 69). У подібних випадках ЄСПЛ вирішував, що доведення відсутності провокації лежить на стороні обвинувачення за умови, що твердження обвинуваченого не позбавлені правдоподібності.

Якщо певні ознаки вказують на наявність провокації і підтверджують її, то судові органи мають перевірити факти справи і вживати заходів, необхідних для встановлення істини, аби визначити, чи дійсно мала місце провокація. У випадку її наявності вони мають вжити дій, відповідних до Конвенції (там само, § 70). Лише той факт, що особа, відносно якої здійснюється кримінальне переслідування визнала себе винною у пред’явленому обвинуваченні, не звільняє суд, котрий розглядає справу, від обов’язку перевірити повідомлення про провокацію (там само, § 72).

У таких випадках суди повинні перевіряти, чи апріорі обґрунтована скарга на провокацію має право на існування та є реальним засобом захисту, чи допомагає вона визнати докази неприйнятними або спричинити подібні наслідки («Баннікова проти Росії» (Bannikova v. Russia), § 54). Хоча саме державні органи повинні визначати, якої процедури слід дотримуватись у випадку повідомлення про провокацію, проте ЄСПЛ вимагає, щоб така процедура була змагальною, ретельною, повною і давала відповідь на питання щодо провокації (там само, § 57). Окрім того, у тому випадку, коли слідчі органи відмовляються розкривати інформацію, ЄСПЛ надає особливої ваги дотриманню принципів змагальності і рівності сторін (там само, § 58).

Якщо обвинувачений стверджує, що його спровокували на скоєння правопорушення, то суди, котрі розглядають кримінальну справу, повинні уважно вивчити матеріали справи, оскільки для того, щоб судовий розгляд був справедливим у розумінні статті 6 § 1 Конвенції, усі докази, отримані внаслідок поліцейської провокації, повинні бути відхилені. Тим більше, якщо така поліцейська операція проводилась за відсутності правової бази і достатніх гарантій (Ramanauskas проти Литви [ВП], § 60). У такій системі судовий розгляд скарги на підбурювання є єдиним ефективним засобом перевірки обґрунтованості причин негласного заходу та з’ясування того, чи діяли агенти під час цих операцій «в основному пасивним чином» («Лагутін та інші проти Росії» (Lagutin and Others v. Russia), § 119). Також необхідно, щоб рішення національних судів, які відхиляли скаргу особи, відносно якої здійснюється кримінальне переслідування, на провокування, були достатньо обґрунтовані («Санду проти Республіки Молдова» (Sandu v. the Republic of Moldova), § 38; «Чохонелідзе проти Грузії» (Tchokhonelidze v. Georgia), § 52).

Якщо на підставі наявних матеріалів суди не можуть дійти висновку, що проти особи, відносно якої здійснювалось кримінальне переслідування була вчинена провокація, тоді судова перевірка цього питання стає визначальною відповідно до методології оцінки судами справ про провокацію («Едвардс і Льюіс проти Сполученого Королівства» (Edwards and Lewis v. the United Kingdom) [ВП], § 46; «Алі проти Румунії» (Ali v. Romania), § 101; див. також справу «Худобін проти Росії» (Khudobin v. Russia), у якій державні органи не проаналізували відповідні фактологічні і правові чинники для того, щоб відрізнити провокацію від законних видів слідчої діяльності; справу «В. проти Фінляндії» (V. v. Finland), у якій заявник не міг скористатись фактом провокації як засобом захисту).

 

Відносно проблематики розмежування провокації вчинення злочину від законного здійснення контролю за вчиненням злочину свою позицію висловлював Верховний Суд.

Зокрема, у постанові Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 13 лютого 2018 року по справі № 646/6873/15-к останній зазначив, що наявність рішення прокурора про проведення контролю за вчиненням злочину підлягає обов’язковій перевірці, оскільки це має істотне значення для визнання чи невизнання, у відповідності до статті 94 Кримінального процесуального кодексу України, належними, допустимими, достовірними докази, якими у вироку обґрунтована доведеність інкримінованих засудженим.

В іншому своєму рішенні, викладеному у постанові Верховного Суду від 06 березня 2018 року по справі № 727/6661/15-к, останній зазначив, що відповідно до вимог ЄСПЛ для відмежування провокації від допустимої поведінки правоохоронних органів є низка критеріїв, тобто під змістовним критерієм розуміється наявність/відсутність суттєвих змістовних ознак, притаманних провокації правоохоронних органів, а під процесуальним критерієм – наявність  у суду можливостей перевірити відомості про ймовірну провокацію під час судового засідання з дотриманням рівності змагальності та рівності сторін.

Тобто будь-яка інформація, що стосується існуючого наміру вчинити злочин або вчинюваного злочину, має бути такою, що може бути перевіреною, та державне обвинувачення повинно мати змогу продемонструвати на будь-якій стадії, що в його розпорядженні наявні достатні підстави для проведення оперативного заходу.

Аналогічного підходу дотримується Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 16 січня 2019 року у справі №751/7557/15-к.

Таким чином, ми можемо стверджувати, що Верховний Суд у своїй практиці, здебільшого, керується позиціями ЄСПЛ щодо критеріїв розмежування провокації правоохоронних органів від контролю за вчиненням злочину.

 

Висновки.

Отже, підсумовуючи вищевикладене, можемо прийти до висновку, що судова практика та національне законодавство надає широкий та невизначений спектр для визнання дій правоохоронних органів, як провокацію вчинення злочину. У свою чергу, контроль за вчиненням корупційного правопорушення має носити суто пасивний характер, а правоохоронні органи, мають лише долучатись до незаконної діяльності, не втягуючи до неї особу.

Не дивлячись на існуючу полеміку з даного питання, слід зауважити, що суспільними інтересами не можна виправдати використання доказів, здобутих шляхом підбурювання до такої діяльності з боку правоохоронних органів. Якщо дії агентів, що працюють під прикриттям, або правоохоронних оргнанів спонукали людину вчинити кримінальне правопорушення, і ніщо не передбачає, що воно було би скоєно без цього втручання, то такі дії агентів, або правоохоронних органів виходять за рамки допустимих і є провокацією злочину.

 

Статтю попередньо опубліковано: https://blog.liga.net/user/ekalashnykov/article/40277

Ураховуючи сьогоденний вектор державного апарату, який всеціло спрямований на подолання будь-яких проявів корупції в Україні, актуальним постає питання про відмежування провокації злочину від корупційного діяння в цілому. На жаль, перебуваючи у постійній реформі, правоохоронні органи України страждають на так званий кадровий голод, який, у свою чергу, призводить до халатного розслідування кримінальних правопорушень, у тому числі, […]
Читати далі

ЗАМОВИТИ КОНСУЛЬТАЦІЮ

Надішліть запит на консультацію і ми зв'яжемось з вами найближчим часом