У сучасній економіці вартість бізнесу визначається не лише його матеріальними активами, а й нематеріальними ресурсами, серед яких, на даний момент, особливе місце займає його бренд – актив, що особливим чином формується у свідомості споживачів. Це комплексний образ компанії, який являє собою певну історію, асоціації та очікування щодо певного рівня якості, включає в себе ділову репутацію, довіру, стиль тощо.
Попри широке використання даного поняття у бізнесі, чинне законодавство не містить його визначення та не встановлює спеціального механізму його правового захисту. Це зумовлено зокрема тим, що бренд являє собою сукупність різних об’єктів права інтелектуальної власності та інших нематеріальних активів, які разом становлять основу впізнаваності, репутації та комерційної цінності компанії.
Залежно від особливостей діяльності компанії до складу бренду можуть входити торговельні марки, комерційні найменування, логотипи, рекламні матеріали та дизайн-продукція, зовнішній вигляд виробів, слогани, символи і звуки, програмне забезпечення, бази даних, патенти, комерційні таємниці тощо. Кожен із зазначених активів має власний правовий режим, порядок набуття прав та особливості захисту, що значно ускладнює вирішення спорів щодо одного цілого – «бренду», до якого вони належать, оскільки фактично предметом поділу виступає не єдиний об’єкт, а комплекс взаємопов’язаних майнових прав, частина з яких може належати різним особам.
- Торговельна марка як предмет поділу
Поширеним явищем є ототоження понять «бренд» та «торговельна марка» і використання їх як синонімів. Водночас ці поняття не є тотожними. Поняття «бренд» є значно ширшою категорією, яка формується з часом і охоплює не лише торговельні марки, але й інші елементи, що формують впізнаваність бізнесу, його товарів та/або послуг.
При цьому саме торговельна марка є одним із його ключових елементів, оскільки саме вона забезпечує охорону позначень, що дозволяють бізнесу ідентифікувати себе на ринку та вирізнятися серед інших конкурентів.
Законодавець визначає поняття торговельної марки у статті 492 Цивільного кодексу України як будь-яке позначення або будь-яку комбінацію позначень, які придатні для вирізнення товарів (послуг), що виробляються (надаються) однією особою, від товарів (послуг), що виробляються (надаються) іншими особами. Такими позначеннями можуть бути, зокрема, слова, літери, цифри, зображувальні елементи, комбінації кольорів.
Відповідно до частини другої статті 5 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» об`єктом торговельної марки може бути будь-яке позначення або будь-яка комбінація позначень. Такими позначеннями можуть бути, зокрема, слова, у тому числі власні імена, літери, цифри, зображувальні елементи, кольори, форма товарів або їх пакування, звуки, за умови, що такі позначення придатні для відрізнення товарів або послуг одних осіб від товарів або послуг інших осіб, придатні для відображення їх у Реєстрі таким чином, що дає змогу визначити чіткий і точний обсяг правової охорони, що надається.
У постанові від 26 січня 2022 року у справі № 750/13341/19, аналізуючи сутність торговельної марки як об’єкта інтелектуальної власності, Верховний Суд дійшов висновку, що в основу поняття торговельної марки закладено декілька основних характеристик: по-перше, торговельна марка розуміється як позначення, тобто певний символ. Причому цими позначеннями можуть бути зокрема, слова, власні імена, літери, цифри, зображувальні елементи, комбінації кольорів; по-друге, торговельна марка є таким позначенням, яке здатне вирізнити з маси однорідних товарів (послуг) певні товари (послуги). Основною спрямованістю торговельної марки є «індивідуалізація» товарів та послуг. У цьому проявляється її дистинктивний (розрізняльний) характер, який оцінюється стосовно тих товарів і послуг, для яких торговельна марка реєструється. Тобто те чи інше позначення, яке здатне породжувати асоціативні образи з певним товаром або послугою.
Незважаючи на свій нематеріальний характер, майнові права на торговельну марку визнаються об’єктом цивільних прав та можуть бути предметом відчуження, передачі, спадкування, застави або інших правочинів.
Водночас на практиці питання поділу торговельної марки є значно складнішим, ніж поділ традиційних матеріальних активів. Право на торговельну марку може належати одночасно кільком фізичним та/або юридичним особам. І якщо квартира, земельна ділянка чи інше майно можуть бути фізично розподілені між сторонами або передані одному з них із виплатою компенсації, то щодо торговельної марки та інших об’єктів права інтелектуальної власності такий підхід не завжди є можливим.
Складність обумовлена тим, що цінність торговельної марки нерозривно пов’язана з сформованою репутацією та впізнаваністю серед споживачів. У багатьох випадках саме торговельна марка є ключовим активом бізнесу, однією із найголовніших складових його бренду, а її передача може безпосередньо вплинути на подальше функціонування та діяльність компанії.
- Поділ торговельних марок та IP-активів у сімейних конфліктах
Одним із дискусійних питань у спорах про поділ майна подружжя є визначення правового режиму об’єктів права інтелектуальної власності, зокрема торговельних марок.
Відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Статті 57 та 58 Сімейного кодексу України визначають перелік випадків для подружжя, за яких майно є особистою приватною власністю, серед яких майнові права на торговельну марку не зазначені.
У зв’язку з цим права на торговельну марку, набуті під час шлюбу, можуть бути віднесені до об’єктів спільної сумісної власності подружжя. Майнові права на торговельну марку можуть виникати як у результаті державної реєстрації позначення на ім’я одного з подружжя, так і набуватися на підставі договорів про передачу прав на відповідний об’єкт інтелектуальної власності. Саме тому під час вирішення спорів суди нерідко стикаються з необхідністю встановлення не лише формального правовласника, а й фактичних обставин набуття відповідного активу.
Відсутність спеціальних норм щодо поділу прав на торговельні марки зумовлює необхідність звернення до судової практики, яка поступово формує підходи до вирішення таких спорів. Аналіз судової практики свідчить про те, що питання правового режиму торговельних марок у сімейних правовідносинах тривалий час залишалося дискусійним.
Наприклад, рішенням Богуславського районного суду Київської області від 13 липня 2023 року у справі №358/758/22 про визнання спільною сумісною власністю подружжя торговельних марок, відмовляючи у позові, суд вказав, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна.
У постанові Київського апеляційного суду від 06 серпня 2024 року у справі № 753/11171/23, розглядаючи спір щодо визнання права на торговельну марку спільною сумісною власністю подружжя та його подальшого поділу, суд, посилаючись на положення пунктів 2, 3, 5 статті 16 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», вказав про неможливість визнання права на торговельну марку спільним майном подружжя. Також суд наголосив на необхідності дослідження у даній категорії справ низки обставин, зокрема моменту виникнення права, джерел його набуття, спільну участь особистою працею кожного з подружжя в набутті такого права.
У постанові від 13 серпня 2019 року у справі № 926/1795/18 Верховний Суд виходив із того, що право на використання знаку для товарів і послуг належить виключно власнику відповідного свідоцтва або особі, якій таке право було передано чи надано дозвіл на використання. Сам факт перебування особи у шлюбі, на думку Верховного Суду, не породжує у неї права на використання знака для товарів і послуг, а тому право на торговельну марку не може розглядатися як об’єкт спільного майна подружжя.
Натомість у подальшій практиці Верховний Суд сформував інший підхід. Зокрема, у постановах від 06 листопада 2019 року та від 21 квітня 2022 року у справі № 161/11764/15 Суд зазначив, що сама по собі реєстрація знаків для товарів і послуг на ім’я одного з подружжя не виключає можливості їх віднесення до об’єктів спільної сумісної власності.
Подальший розвиток цей підхід отримав у постанові Верховного Суду від 24 квітня 2024 року у справі № 335/5841/19. У даній справі чоловік звернувся із позовом до колишньої дружини та доньки, вказуючи, що за період шлюбу сторонами були створені об’єкти інтелектуальної власності у виді торговельних марок та промислових зразків упаковок, які були зареєстровані на ім’я дружини. Після розірвання шлюбу, дізнавшись, що вказані об’єкти інтелектуальної власності зареєстровані на доньку, позивач просив визнати договори про відчуження майнових прав інтелектуальної власності – недійсними. Суд першої інстанції позов задовольнив, апеляційний суд також погодився із такою позицією.
За результатами розгляду справи в касаційному порядку Верховний Суд вказав, що якщо торговельні марки було зареєстровано на одного з членів подружжя, цю реєстрацію проведено під час здійснення підприємницької діяльності, у якій особисту участь своєю працею брали обоє з подружжя і цю підприємницьку діяльність вони розпочали та здійснювали за спільні кошти, то спірні торговельні марки є спільною сумісною власністю подружжя. Також Суд нагадав, що під час розгляду спорів про недійсність договору у зв’язку з ненаданням одним із подружжя згоди на відчуження спільного майна судам необхідно з’ясовувати питання, чи був добросовісним набувач такого майна (контрагент за договором).
- Поділ торговельних марок та IP-активів у корпоративних конфліктах
Як вже зазначалось, право інтелектуальної власності, яке належить кільком особам спільно, може здійснюватися за договором між ними. У випадку відсутності договору право інтелектуальної власності, яке належить кільком особам, здійснюється спільно.
Відповідно до положень частини 1, 2 статті 429 Цивільного кодексу України, особисті немайнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору (контракту) належать працівникові. У випадках, передбачених законом, окремі особисті немайнові права інтелектуальної власності на такий об’єкт можуть належати юридичній або фізичній особі, де або у якої працює працівник.
Майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору (контракту), належать працівникові, який створив цей об’єкт, та юридичній або фізичній особі, де або у якої він працює, спільно, якщо інше не встановлено цим Кодексом або договором.
Однак нерідко предметом корпоративних конфліктів стають ситуації, коли один із учасників товариства самостійно приймає рішення щодо відчуження або передачі прав на об’єкт інтелектуальної власності, вважаючи себе його належним правовласником.
Як приклад можна навести рішення Дніпровського районного суду м. Києва у справі № 755/8770/24 від 06.06.2025 року.
У цій справі позивач, який був одним із співвласників торговельної марки, звернувся до суду з вимогою визнати недійсним ліцензійний договір, укладений іншим співвласником із товариством щодо використання торговельної марки. Позивач зазначав, що не надавав згоди на укладення такого договору, хоча відповідач фактично надав третій особі право використовувати торговельну марку для імпорту та реалізації продукції.
Задовольняючи позов у цій частині, суд виходив із положень частини третьої статті 16 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», відповідно до якої взаємовідносини між співвласниками свідоцтва визначаються угодою між ними. За відсутності такої угоди кожен зі співвласників має право використовувати торговельну марку на власний розсуд, однак не має права надавати дозвіл на її використання третім особам або передавати права на неї без згоди інших співвласників. Оскільки доказів надання позивачем такої згоди суду надано не було, ліцензійний договір було визнано недійсним як такий, що порушує права співвласника торговельної марки.
Таким чином, відсутність чітких домовленостей між учасниками бізнесу щодо належності та порядку використання об’єктів інтелектуальної власності нерідко стає підґрунтям для корпоративних спорів. Саме тому належне врегулювання таких питань у корпоративних договорах та інших внутрішніх документах товариства є важливим інструментом захисту прав учасників та забезпечення стабільності бізнесу.
Підсумовуючи викладене, можна дійти висновку, що бренд як сукупність торговельних марок та інших об’єктів права інтелектуальної власності дедалі частіше стає самостійним предметом спору як у сімейних, так і в корпоративних правовідносинах.
Аналіз судової практики свідчить, що конфлікти виникають не лише щодо належності прав на торговельні марки та інші IP-активи, а й щодо порядку їх використання, розпорядження ними та визначення кола осіб, уповноважених здійснювати відповідні права.
У таких спорах вирішальне значення мають обставини набуття прав на об’єкти інтелектуальної власності, характер правовідносин між сторонами та належне документальне оформлення домовленостей щодо їх використання і передачі. Своєчасне врегулювання цих питань дозволяє мінімізувати ризик конфліктів та забезпечити ефективний захист інтересів учасників відповідних правовідносин.
